До Великодніх свят у відділі мистецтв Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І.П. Котляревського оформлено книжкову виставку «І славлять щовесни Великдень!».
Релігійні вірування є невід’ємною складовою культурного спадку українського народу, визначаючи розвиток цілої нації. До головних, найшановніших християнських свят належить і Великдень. З давніх вірувань увійшла у великодні звичаї традиція фарбувати яйця.
Писанка – розписане мініатюрним орнаментом куряче яйце – з’явилася у час язичництва як атрибут весняних культових народних обрядів, пов'язаних з пробудженням землі весною, початком сільськогосподарських робіт, появою перших дарів природи, готуванням до збирання врожаю. Саме з цих весняних культових народних обрядів християни й запозичили роль яйця як життєдайної сили. Звичай розмальовувати курячі яйця з нагоди Великодня, зазнавши протягом тисячоліть складних трансформацій і збагатившись безліччю орнаментальних мотивів, кожен з-поміж яких мав глибокий зміст, перетворився у прекрасне народне мистецтво.
Розвиток писанкового орнаменту дає можливість простежити еволюцію людських уявлень про таємничий і загадковий навколишній світ. Писанка в Україні передає в кольорах, лініях, ритмах орнаменту красу нашої землі та є образом України.
Найбільшого поширення в давні часи писанкарство набрало в період X-XIII століття. Тоді ж для ринків Київської Русі майстрами майоліки виготовлялось багато керамічних писанок. Деякі з них зберігаються зараз у різних історичних музеях України.
В радянські часи писанку розглядали як культовий предмет і забороняли виготовляти.
Українська писанка стала відомою в цілому світі. Українці з діаспори зберегли й розвивали це мистецтво навіть тоді, коли воно зазнало занепаду на Батьківщині.
У кожному регіоні України певний вид орнаментики і колірної гами писанки. Приміром, для Прикарпаття характерні жовта, червона і чорна барви. На Чернігівщині побутують червоні, чорні та білі кольори. На Полтавщині – жовті, світло-зелені, білі; на тлі цих барв наносять розпис яскравими фарбами.
У місті Коломиї Івано-Франківської області є Музей писанкового розпису (неофіційна назва Музей «Писанка»).
Перше визнання мистецтва писанок прийшло від визначного українського антрополога Федора Вовка на 3-му Археологічному Конгресі в Києві у 1874 році. У своїй доповіді він звернув увагу на важливе значення писанкових узорів при вивченні українського народного орнаменту. Ольга Косач (Олена Пчілка) подорожуючи Україною збирала узори народних вишивок, тканин і писанок. Ці узори вона опрацювала і в 1876 році видала у формі альбому під назвою «Український народний орнамент». Вивченням писанок займалися Федір Вовк, Михайло Драгоманов, Володимир Антонович, Пелагія Литвинова, Катерина Скаржинська, Микола Сумцов, Микола Біляшівський, Вадим і Данило Щербаківські, Стефан Таранушенко, Михайло Скорик, Володимир Січинський та інші. Зацікавилися українськими писанками і зарубіжні дослідники: польський етнограф Оскар Кольберг, чеський письменник Франц Ржегоржа.
У Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського на сьогодні налічується близько тисячі писанок. На Полтавщині ідея збирання писанок належить Катерині Скаржинській (1853-1932), власниці приватного музею в селі Круглику поблизу Лубен. Перші писанки надійшли до колекції у 1888 році. На початку XX століття безцінні збори цього музею з групою писанки склали основу формування етнографічного відділу Полтавського краєзнавчого музею. Зі славетної колись колекції у Полтавському краєзнавчому музеї лишилося 462 оригінальні писанки. Збір великодніх яєць у музеї відновили в 1972 році, а відродження писанкарства відбувалося на початку 1990-х років.
Сьогодні музейна колекція нараховує близько 1000 писанок, у тому числі великодні яйця, мальовки, авторські писанки. У писанковому залі етномистецької експозиції музею репрезентовано 247 експонатів, більшість – писанки кінця XIX – початку XX століть.
Одна з найкращих писанок Полтави – «кривий танець», означає рух сонячної системи і виконаний білим розписом. Це безконечник, який символізує весняне пожвавлення природи і нескінченність життя на землі. Цей безконечник – наш величний «спадок» з Трипільської доби. Сама назва "безконечник" походить від того, що замкнені в собі лінії не мають ні початку, ні кінця. Зенон Елиїв запримітив, що в Україні у давнину писанки з "безконечником" пасічники клали під вулики, аби "безконечно роїлися бджоли". Подекуди писанку з "безконечником" називають "кривий танець".
На білому тлі полтавських писанок також багато квітів.
Кожна писанка – унікальне явище, що поєднує в собі орнаментальний генокод етносу, індивідуальність митця, його уяву про категорію прекрасного, технічні прийоми, місцевість і час виготовлення. Вона залишається найбагатшим джерелом орнаментальних композицій і привертає увагу художників-професіоналів у багатьох країнах світу.
У вересні 1992 року в Києві відбувся перший в історії української культури Міжнародний з’їзд писанкарів, у якому взяли участь майстри з усіх регіонів України, а також представники діаспори.
Рустем Скибін – митець кримськотатарського походження, ініціатор, автор і куратор масштабних проєктів про культуру Криму в період відновлення незалежності України, член міжнародного фонду майстрів декоративно-ужиткового мистецтва «Мікеланджело». Бренд кераміки «Рустем Скибін» включений до рейтингу «100 Брендів України». Він у 2014 році виїхав з Криму. Розробляючи дизайн для кримської «писанки» він використав елементи, які характерні для Криму. Звичайно, писанок кримські татари не писали, але Крим — це Україна.
«В умовах сучасної війни, коли Україна захищається від ворога, який вкотре намагається знищити нас, ми інструментами та формою мистецтва захищаємо свою історичну спадщину. Заявляємо всьому світові про готовність захищати і зберігати свою спадщину, яка є індикатором нашої ідентичності та світосприйняття. Всесвітня спадщина шедеврів нашого мистецтва зберігається у світових музейних колекціях і невідома глядачеві, тому що пов'язана зі знищенням, переслідуванням та блокуванням царською Росією, Радянським Союзом і сучасною Російською Федерацією культурної спадщини, ідентичності корінних народів Криму – кримських татар, караїмів та кримчаків. Такі високохудожні композиції конче необхідно відроджувати, але водночас потрібно було знайти нові форми для ознайомлення сучасного глядача з цим напрочуд гарним, захоплюючим і цікавим видом мистецтва», – каже Рустем Скибін.
Писанкові мотиви у минулому і тепер присутні на святкових листівках до Великодня.
На території сучасної України перші поштові листівки почали виготовляти у 1898 році. Поступово їх почали друкувати у Києві та Львові. Тоді великодня листівка була не просто гарною ілюстрацією, а нерідко шедевром тодішніх поліграфічних можливостей. Це, як правило, знайомі нам атрибути православного Великодня – гілочки верби, крашанки та писанки, весняні пейзажі. Ці листівки є не просто додатком до вітань, а й цікавим феноменом актуального мистецтва.
Масовими накладами українськими, та іноземними видавництвами випускалися листівки з репродукціями картин Миколи Пимоненка.
Одним з перших, хто працював над створенням українських листівок, був художник Осип Курилас: «Великодня листівка» (1920-ті рр.), «Христос Воскрес» (Листівка. Видавництво «Українська преса у Львові». Зі збірки НМЛ ім. Андрея Шептицького), «Ісус Христос між українськими дітьми» (1928 р.), «Великодня листівка з образом митрополита Андрея Шептицького» (1920-ті рр.).
Олена Кульчицька використовувала такі святкові символи, як фігурки янголів, дзвони та інші. В її орнаментах простежується популярний тоді стиль модерну. 
У 1912–1913 роках у Львові видані великодні картки за ескізами українського живописця і графіка Ярослава Пстрака.
Також, на старовинних листівках можна побачити роботи Василя Дядинюка, Теодора Гриневича, Гната Колцуняка, Сергія Плошинського, Катерини Антонович та ін. 
Знавці називають міжвоєнний період справжнім «золотим часом» для друку листівок, які стали документами доби того часу. У період панування войовничого атеїзму і викоренення релігії в СРСР великодні листівки були заборонені на теренах радянської України.
Після окупації 1939 року Західної України національні великодні листівки друкувалися у Польщі та Німечинні, згодом у Канаді та США. Після Другої світової війни листівки випускають переважно церковні видавництва, та й поширення їх було обмежене. Лише наприкінці 80-х років XX ст. в Україні з’явилися нові вітальні листівки «З Великоднем!». А ще, ці різновиди листівок крім естетичного задоволення важливі для етнографії, адже відображають кольорові деталі народних строїв того часу, адже фотокартки тоді були переважно чорно-білі. Сьогодні великодні листівки, попри цифрові можливості митців, менш оригінальні, зі стандартними зображеннями яєць, квітів, великоднього кошика та паски. Але, як і раніше, їх з нетерпінням чекають адресати, адже це прояв приязності, теплого, душевного ставлення до людини.
Під пензлем українських художників постають сцени національних звичаїв та обрядів:
Тарас Данилич «Великдень» (1999), «Христос Воскрес» (1994).
Іван Грищук «Пасхальний поцілунок» (1992), «Великдень» (1995).
«Великдень» (Із серії «Великодні свята на Сокальщині»; 1991 р.) Ганни Шурми.
Галина Захаріясевич-Липа "Писанкарка" із серії "Гуцульщина" (1965 р.).
Костянтин Піскорський «Розпис писанки» (1918 р.).
Левченко Петро «Святковий стіл» (кін. ХІХ ст.).
Роботу «Великодня заутреня» створив у 1891 році художник Микола Пимоненко. Ніхто не міг показати життя українського села кінця XIX століття так майстерно, як Пимоненко. Його більше цікавить не сам церковний ритуал, а люди, які зібралися довкола храму, і атмосфера – передчуття радості Великого Свята. «Великодня заутреня» – це пізніший варіант картини Миколи Пимоненка «Ранок Христового воскресіння». Одна з найболючіших втрат Херсонського художнього музею – вкрадені росіянами полотна Миколи Пимоненка. Серед них і «Великодня заутреня» видатного українського художника.
Подільський митець Віктор Наконечний у своїх композиціях виявляє сакральне ставлення до створених образів. Сюжети картин «Великодній вечір» (1991 р.), «Великодній ярмарок» (1994 р.), «Христос Воскрес!» (1997), «Великодна неділя» (1999 р.), «Відлуння минулого» (2007 р.), переносять нас у сиву давнину. Автор відкриває велич і красу етнодуховної культури. В полотнах показане грандіозне народне дійство, що розгортається на тлі пейзажної панорами.
«Писанки» (2015 р.), «Великодня гілка» (1996 р.) буковинської ткалі Вікторії Китайгородської вражають естетикою форми, кольору, ідеєю гармонії природи.
Роботи художниці декоративного текстилю Лесі Майданець-Саєнко «Писанковий всесвіт» (2012 р.), «Берегиня» (2009 р.), «Планета «Писанка»» (1988 р.).
У творчості полтавських митців:
Віра Баринова-Кулеба «Христос воскрес! – Воістину воскрес!».
Юрій Самойленко «Великодній ранок» (2004 р.).
Павло Волик «Весняне свято» (2009 р.).
Доріжка «Великдень» (2001 р.) заслуженої майстрині народної творчості України, вишивальниці Віри Роїк.
Авторські гобелени ручної роботи Ольги Пілюгіної «Великодній цвіт» (2017 р.), «Великдень» (2016 р.), «Дівчина-писанка» (2005 р.), «Гніздечко» (2016 р.), «Веснянка» (2016 р.).
Хай святиться творчість рук,
що з охоти, без принук,
на цій грудочці малій
символом поклала свій
задум, – той епохи чар,
людський хист – теж Божий Дар!
(Ромен Левко (1893-1981) – український поет, родом з міста Ромни, з 1920-х років жив в еміграції).
Немає коментарів:
Дописати коментар