Чисте мистецтво майстра наївного живопису Полтавщини

Цей художник не мав професійної освіти, малював портрети простих людей на тлі звичайного для них сільського життя. Став відомим лише через 25 років після смерті. Сьогодні ж колекціонери пишаються його картинами у своїх збірках. 

Чому він залишився в історії мистецтва поруч з видатними художниками? Чому твори митця, що в дитинстві внаслідок хвороби втратив слух і мову, стали знаковими для українського малярства? 

Відповіді на ці запитання отримали відвідувачі арт-лекції з циклу «Видатні постаті культури та мистецтва», що мала назву «Чисте мистецтво майстра наївного живопису Полтавщини».

Присвячена вона була миргородському художнику-самоуку Григорію Ксьонзу, 145 років від дня народження якого ми відзначили у листопаді. Його творчість – надзвичайно цікава сторінка в історії українського наївного малярства, вона найхарактерніше представляє селянський портрет. Він виконував роботи на замовлення, мандруючи селами Полтавщини.

Григорій Ксьонз недовго навчався у миргородського художника, талановитого майстра Михайла Химочки. Продовжив науку у відомих малярів того часу. 

Наприклад, працював на Дмитра Івановича Рудича в містечку Хомутець. Той славився, як першорядний іконописець і маляр на Миргородщині. Працював Григорій й на Ярему Отришка з Ромен. Ярема Олександрович писав портрети, пейзажі, ікони, розписував церкви, користувався великою популярністю у замовників, мав за плечима значний досвід у живопису, вивчав іконопис у Києво-Печерськії Лаври. 

Працюючи у своїх колег на Полтавщині та Сумщині, Ксьонз удосконалював свої навички в писанні портретів. Від них перейняв він традиції давнього українського малярства. 

Ксьонз малював пейзажі, натюрморти та ікони. Але особливе місце в його творчості посідають портрети, які він виконував на замовлення, мандруючи селами Полтавщини. 

Перебуваючи у постійних подорожах та в пошуках роботи, художник жив надто скромно, навіть бідно. Ходив від села до села, від хати до хати – й малював. За роботу Григорій Ксьонз грошей не брав, згадував миргородський старожил Володимир Васильович Корнієнко: «До нас прийде, ми завжди його запросимо поїсти. Й сусіди його запрошували, знали, що бідує. Це була плата за труд. Навіть не пам’ятаю, щоб називав якусь ціну… Людям по-сусідськи дітей їхніх малював. Було, як узимку замерзне, прийде до нас, сяде біля плити, дрижить увесь… Нічим топити вдома». 

Писав Ксьонз здебільшого з натури, рідше – з фотографії. На його картинах постаті українських селян на тлі чудової природи: святково вбрані жінки, чоловіки, діти. Художник також писав канонічні ікони із зображенням Божої Матері, Спасителя, святих і апостолів. 

Останні дні доживав у старечому будинку в селі Токарі Лохвицького району. Там митець і помер 10 березня 1947 року. 

Перед початком лекції присутні переглянули кінострічку «Есе без слова» виробництва Полтавської обласної державної телерадіокомпанії «Лтава», присвячену Г.П. Ксьонзу. 

Ім’я Григорія Ксьонза – майстра українського наївного мистецтва тривалий час не було знайоме громадськості. Але іноді у світі мистецтва трапляються сенсаційні відкриття, знахідки. 

Так, тільки на початку 1970-х років завдяки Кіму Григоровичу Скалацькому – багаторічному директору Полтавського художнього музею, досліднику народного мистецтва про художника з Миргородщини довідався світ. При яких обставинах це відбулося, про постать Григорія Ксьонза розповів сам Кім Григорович Скалацький – історик мистецтв, художник, реставратор станкового живопису, музейник, поет. 

Із цікавістю слухали відвідувачі заходу ще одного дослідника творчості Ксьонза – Сергія Козлова – колекціонера, мецената, краєзнавця, директора Духовно-культурного центру імені преподобного Паїсія Величковського Свято-Успенського кафедрального собору. 

Сергій Валерійович зробив великий внесок щодо увічнення пам’яті миргородського художника. Він є ініціатором установлення меморіальної дошки, організатором виставки художника в Полтаві. Також з його ініціативи відбувся у 2017 році Всеукраїнський художній пересувний пленер-конференція «Шляхами Григорія Ксьонза», присвячений пам’яті митця. Він був не лише ініціатором встановлення 5 листопада 2017 року в селі Токарі Лохвицького району пам’ятника художнику, а ще й проектантом, архітектором, скульптором, автором барельєфа та робітником при його спорудженні. 

Завдяки Сергію Козлову вдалося повернули із забуття ім’я Григорія Ксьонза, дізнатися деякі невідомі раніше факти з біографії художника. 

Коли дивишся на роботи Ксьонза, розумієш, що внутрішній світ його був дуже багатий, прекрасна і гарна людина намалювала ці картини. Ми бачимо традиційні образи, загальнозрозумілі сюжети. Тут і українські звички, і образи людей, котрі жили в той час. Ці картини створив художник, що не мав професійної освіти. Але у своїй душі він мав Божий дар. 

Внучата племінниця Григорія Ксьонза – дитяча письменниця, поетка, перекладачка, журналістка Надія Володимирівна Кир’ян присвятила своєу дядькові вірш «Художник»: 

Був дядько земний, не вірив в дива, 

Не міг ні чути, ні говорити. 

Він ходив по селах і малював -

І то був єдиний зв’язок зі світом. 

Дядько просто й немудро жив, 

Ходив у старій сорочині потертій, 

Та над усе у житті дорожив 

Фарбами і мольбертом. 

Легко ішов по дорозі крутій, 

Не боявся ні сонця, ні зливи. 

Дядька впізнавали сільські півні 

І на його честь кукурікали галасливо. 

Він малював криницю без дна, 

Жінок із відрами, що її обступали… 

І прикипали фарби до полотна, 

Як дядько до життя, прикипали. 

І небо прибігало під самі стріхи, 

Зацвітало коровами і будяками. 

Дивувались сусіди, забувши про лихо, 

І милувались дядьковими руками. 

А він простував через села, рідні й чужі, 

Не минаючи на щляху ні одного. 

А потім тихо заснув, дійшовши межі, 

А фарби і пензлі притулились до нього...

Розповідь про життєвий та творчий шлях Григорія Петровича Ксьонза супроводжувалася презентацією, яку підготувала головна бібліотекарка відділу мистецтв Інна Загребельна. 

Світлини Володимира Короткова.